Дорогие читатели www.graalclub.blogspot.com спешим вам сообщить, что увидела свет новая книга «Їжакевич-Коновалюк: історія лаврського тандему».
Благодаря тому, что издательский дом PASSAGE PROMOTION принимал непосредственное участие в верстке и оформлении книги, вы сможете ознакомиться с творчеством этих художников онлайн.
Є творчі тандеми, які входять у духовне життя людей відразу, без будь-яких періодів чи етапів тривалого пізнання. І, якщо існує нагода познайомитися ближче з цими митцями, доторкнутися до їх духовного світу, то людина стає внутрішньо багатшою, свої почуття та думки не може уявити без художніх витворів цих авторів.
Такі тандеми існують у кінематографі – актори та режисери, в будівництві – архітектор та упорядники проектів..., але найсильніші та найцікавіші – в живописі.
Це дуже рідкісне явище, але якщо воно має місце бути, то це неймовірний симбіоз.
На українському горизонті найяскравішим та найунікальнішим тандемом митців був, і, гадаю залишається, Їжакевич-Коновалюк.
Познайомившись у далекому 1894 році Федір Коновалюк та Іван Їжакевич уже не розлучалися ніколи на своєму творчому шляху. Далекі відстані та труднощі життя тільки робили міцнішим цей дружній союз.
Спільно ілюстровані книги, намальовані картини, розписані церкви... Як це було і з чого почалося?
Давайте, зазирнемо в минуле..
1864 рік, село Вишнопіль, що на Черкащині.
У сім’ї Сидора Іларіоновича та Марії Оксентіївни народився хлопчик, якого назвали Іваном. Родина – з бідних селян, тож не було жодної можливості дати хоч якусь освіту своїм дітям. Іванові дуже хотілося вчитися та малювати. Він самостійно навчився читати та писати, а коли йому виповнилося 10 років, то поїхав до Києва з мрією – стати художником.
Ця жага до навчання, до всього прекрасного його так захопила, що окрім творчості хлопець не бачив нічого.
Щоб якось жити в Києві та мати гроші, хоч би на їжу, Іван влаштувався служити послушником в архієрея при монастирі.
У 1879 році склавши іспити на відмінно, хлопець вступив до іконописної школи при Києво-Печерській лаврі.
Два роки він старанно виконував усі завдання, не відмовлявся від жодної роботи, із захопленням малював із натури все, що потрапляло на очі.
У цей час Їжакевич створює дуже багато робіт неймовірної краси з краєвидами Києво-Печерської лаври.
Одного разу намалювавши автопортрет, Іван наважився піти з ним у відому в Києві художню школу Миколи Івановича Мурашка. У цій роботі Мурашко побачив талант хлопця, але, дізнавшись про його бідність, поцікавився, як він збирається платити за навчання. Відповісти Іванові було нічого.
І тут доля зробила свою справу – Мурашка хтось покликав до кабінету в терміновій справі, він вийшов з кімнати, а Їжакевич почав змальовувати дівчину з картини, що висіла на стіні. Коли Мурашко повернувся він був здивований художньою вправністю та швидкістю роботи Івана. Після цього він запропонував хлопцеві працювати в нього помічником....
У цей період (1880-ті роки) відбувалася реставрація фресок 12 століття в Кирилівському монастирі. А тим часом Їжакевич у навчанні показував неймовірні результати та завдяки цьому за пропозицією Врубеля та Прахова,
не залишаючи навчання, він бере участь
у реставрації цих фресок..
У 1884 році Іван вступає до Академії мистецтв у Петербурзі. На жаль, через запізнення його не приймають і тільки через декілька місяців, наприкінці року, Їжакевич стає вільним слухачем. За успіхи в навчанні його неодноразово нагороджували срібною медаллю.
1888 року через матеріальну скруту Іван залишає Академію і починає свій самостійний шлях.
Дуже скоро Їжакевич стає популярним художником-ілюстратором відомих журналів.
У «Ниві» з’явилися його фотопортрет і детальна біографічна довідка та протягом наступних 29 років Іван Сидорович співпрацює з цим журналом. Разом зі своїм другом Ф. Красицьким Їжакевич бере участь у проекті про Тараса Шевченка.
Результат був приголомшуючий.
Починаючи з 1911 року Їжакевич дуже активно реставрує та розписує церви по всій Україні – церкву святого Георгія на місці Берестецької битви 1651 р., Почаївську лавру на Тернопільщині та основну його любов – собори та храми Києво-Печерської лаври. Саме тут Іван Сидорович знаходить свого учня, побратима, продовжувача своїх ідей і найкращого друга – Федора Зотиковича Коновалюка.
Разом з монументальним живописом (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври) художник працює в стилі книжкової графіки, малює портрети та пейзажі.
Продовжує створювати ілюстрації до «Кобзаря», пише ряд робіт, які присвячені Тарасу Шевченку. Іван Сидорович був людиною дуже захопленою, з величезним кругозором, його цікавило все – живопис, книга, скульптура...
Але пристрастю була Лавра. Він зранку до ночі, іноді не повертаючись додому, проводив час в іконописній та малярській майстерні в Києво-Печерській лаврі.
Згідно з літописами та Києво-Печерським Патериком, майстерня була заснована наприкінці 11 століття й невдовзі стала визначним центром іконопису Київської Русі.
Одним із перших її майстрів був печерський чернець Аліпій. У деяких джерелах з історії Лаври сказано, що саме він розписував Велику церкву Успенського собору після того, як навчився мистецтву фрескового живопису в грецьких майстрів, які приїхали в Київ у 1083 році.
Таким чином, давньоруські та грецькі майстри працювали пліч о пліч до закінчення його оздоблення і були свідками освячення в 1089 р.
У 1951 р. на території Києво-Печерської лаври, поблизу Успенського собору, археологи знайшли залишки давньої майстерні, де виробляли смальту для мозаїки, це свідчить про те, що з Візантії в 11 столітті привезли не тільки секрети фрескового живопису, а й славнозвісної візантійської мозаїки.
З кінця 17 століття Лаврська іконописна майстерня починає діяти як школа. Заснуванню майстерні, як школи, завдячують видатному українському граверу Антонію.
У різні роки майстерню очолювали: Іван Максимович і Феоктист Павловський (1724 – 44); Аліпій Галик (1744 – 55); В. Фредеріче (від 1755), Захарій Голубовський (від 1763).
Майстерня мала свою систему художнього навчання.
Учнями школи були представники різних соціальних верств населення — духовенства, міщан, селян.
На першому етапі навчання вони опановували можливості зображення рослин, природних ландшафтів, тварин, людей.
На другому – виконували станкові іконописні роботи і займалися монументальним розписом.
Збереглися численні малюнки учнів Лаврської майстерні та роботи її викладачів, виконані в першій половині 18 століття, зокрема естампи, серед яких чимало портретів визначних церковних і політичних діячів.
Зараз ці роботи становлять неабияку культурну та наукову цінність, є своєрідною енциклопедією тогочасного українського живопису.
Так само куншти (малюнок, картинка) на релігійні сюжети, що створювалися в майстерні з кінця 17 століття, які віддзеркалюють особливості всієї української графіки та живопису тієї епохи. Протягом багатьох століть Києво-Печерська лавра потерпала від численних нападів ворогів та пожеж, її руйнували, але щоразу храми та церкви відбудовували, реставрували розписи.
Так, після пожежі 1718 р., Свято-Успенський собор було відновлено в 1724–1731, а пізніше відреставровані розписи всередині Троїцької надбрамної церкви.
У 1772–1776 лаврські іконописці зробили реставрацію живопису Свято-Успенського собору. На початку 20 століття був проведений ремонт церкви Всіх Святих та виконані роботи з розпису її інтер’єрів. У цьому процесі брали участь 24 художника, а керував ними Іван Їжакевич.
З відновленням монастиря 1894 р. розпочався новий етап в історії майстерні – активна реставрація храмів Лаври.
Саме у цей період розквіту і відновлювання традицій Лаврської іконописної школи відбулося доленосне знайомство Івана Їжакевича та Федора Коновалюка. Федір Зотикович Коновалюк та Іван Їжакевич – це художники-побратими.
Разом зробили дуже багато для розвитку українського мистецтва. Існує думка, що все життя Коновалюк відчував тінь свого наставника.
Але це не так. Взаємна пошана, співпраця і щира дружба – це те, що було між ними.
Мистецтво Федора Зотиковича Коновалюка прекрасне і дуже багате. Більшість людей, у першу чергу, називають його пейзажистом, але він — автор монументальних розписів, багатьох книжкових ілюстрацій, картин на побутову тематику тощо.
В етюдах Коновалюка постає сповите світлом і сонцем, овіяне свіжими дніпровськими вітрами місто, яке гордо підняло над кручами свої пам’ятки давньоруської архітектури — КИЇВ.
Справжнім подвигом митця слід вважати його Шевченкіану, над якою він працював, починаючи зі студентських років. Завдяки захопленості свого наставника Їжакевича Тарасом Шевченком, Коновалюк теж пірнув у цей океан.
Також слід окремим рядком відмітити його, як талановитого реставратора та автора фресок у багатьох храмах Києва, Дніпропетровська тощо.
За 81 рік творчої роботи індивідуальність художника виявилася повноголосною. Образи поезії Кобзаря, пейзажі його рідних місць дуже близькі Федору Коновалюку, щоб зрозуміти чому та провести паралелі, пропоную на деякий час повернутися в минуле.
1890 рік. У найбіднішій сім’ї селянина-наймита, в селі Калівці Подільської губернії народився хлопчик, якого назвали Федором. Його батьки, а згодом і його брат, і він сам тяжко працювали на панщині. В ранньому дитинстві майбутній художник втрачає батька. Почалося голодне сирітство.
А далі події розвивалися як з рядків біографії Тараса Шевченка: тяжке дитинство, голод…
Закінчивши на відмінно сільську школу, тринадцятирічний хлопець стає учнем Лаврської іконописної школи в Києві.
Його першим вчителем була людина-легенда І. С. Їжакевич. Уже в 1906 році під його керівництвом Коновалюк бере участь у розписах храму Всіх Святих у Лаврі. Ці розписи допомогли художнику-початківцю звернути на себе увагу.
Уже через декілька років разом з Іваном Сидоровичем протягом 1910 р. Ф. Коновалюк робив настінні фрески в Борисоглібському храмі на Подолі, потім – у Покровському храмі на Куренівці в Києві і в Спасопреображенській церкві в Дніпропетровську.
У 1909 році після закінчення іконописної школи художник стає учнем двохкласової вечірньої школи для дорослих.
У 1911 році закінчує її на відмінно і вступає до Київського художнього училища (одержав стипендію імені академіка Х. Платонова, яка надавалась найбільш талановитим учням з бідних сімей) і бере участь у двох виставках: першій у своєму житті художній виставці в Київському університеті та в Першій українській артистичній виставці.
Після закінчення училища, Коновалюк вступає до Петроградської академії мистецтв, а також йде на Педагогічні курси при Академії. Художнику подобається навчати інших і він не залишає викладацької діяльності до 1941 р., поки не виходить на пенсію, пропрацювавши викладачем 26 років.
Під час навчання в училищі Коновалюк мав нагоду спілкуватися з такими митцями, як В. Менк, В. Маковський та О. Мурашко. Вони були його вчителями.
Скрутне матеріальне становище, а звідси й погане здоров’я примусили Коновалюка повернутися на батьківщину.
Це наклало відбиток на все життя – починаючи з 1950-х Федору Зотиковичу доводилося їздити по декілька разів на рік лікуватися до моря.
Він дуже сумував під час цих відлучень з Києва, за друзями, коханою дружиною.
Після повернення в Україну, деякий час Коновалюк жив і працював у столиці, а пізніше вчителював у Крівенській школі на Київщині. Жага до навчання не дає йому спокою і він вирішує стати студентом живописно-педагогічного факультету Київського художнього інституту.
Коновалюку дуже щастило на знайомства з талановитими людьми — в інституті він знайомиться з Федором Кричевським і той стає його вчителем.
У 1930-х роках він продовжує шевченківську тему, пише київські пейзажі, його надихає нове будівництво, забудова Києва.
Після війни Коновалюк багато працює за дорученнями: Комітету в справах мистецтв – малював руїни Успенського собору; Спілки художників України – руїни Чернігова. Також слід зазначити, що починаючи з 50-х Федір Зотикович дуже захоплюється фотографією, а саме зйомками міських краєвидів.
Щодо тематики своїх робіт, то Федір Зотикович якось відповів: «Зміст моїх робіт переважно жанровий, побут, історичні моменти, та понад усе…. картини до творів Т. Г. Шевченко».
Справжньою справою життя художника є його Шевченкіана і робота над образом Катерини.
У свій час І. С. Їжакевич, звертаючись до Коновалюка, писав: «Стоїть в мене перед очима ця грішна великомучениця, Українська мадонна з немовлям, і душа тремтить за неї, сльозами вмитої, наляканої, невтішної.
Дорогий мій, Федір Зотикович. Давайте удвох…. воздамо Катерині гідно, вона ж бо велика…».
Після звільнення України в 1940-х Коновалюк багато зробив для музею Кобзаря в Каневі: реставрував усі картини, написав портрети в співавторстві з І. Їжакевичем.
Спільна робота з І. С. Їжакевичем почалася для Коновалюка ще в далекі 1900 р. і продовжувалась усе життя – у живописі, в книжковій ілюстрації (Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Черемшини).
З розповідей людей, які були близько знайомі з цим творчим тандемом відомо, що Їжакевич і Коновалюк, готуючись до роботи над книжковою ілюстрацією, спочатку разом читали текст, вивчали його, намічали ті місця, які треба проілюструвати. Потім по-козацьки кидали жереб, кому, що виконувати. Радилися. Кожен окремо робив ескізи, які потім обговорювали та погоджували між собою.
Багато мистецтвознавців кажуть про те, що завдяки спів–праці з Їжакевичем, Коновалюк продовжив творчі традиції українських художників кінця 19 – початку 20 століття.
Це саме так і є насправді.
Але попри цю співпрацю, в Федора Зотиковича є власний дивовижно тонкий стиль.
Його живопис вирізняється гармонією колориту, чіткістю форм, витонченим малюнком та довершеністю композиції.
Обидва художника прожили довге, сповнене творчим натхненням і любов’ю життя.
І.С. Їжакевич помер у віці 98 років, а Коновалюк – 94 років.
Цей тандем залишив світу величезний спадок живописних творів, книжкових ілюстрацій та найважливіше – оновлені храми та церкви.
Спільні твори Їжакевича-Коновалюка променяться теплом, у них живе і сяє барвами опоетизований художниками рідний край та його історія.
Благодаря тому, что издательский дом PASSAGE PROMOTION принимал непосредственное участие в верстке и оформлении книги, вы сможете ознакомиться с творчеством этих художников онлайн.
Є творчі тандеми, які входять у духовне життя людей відразу, без будь-яких періодів чи етапів тривалого пізнання. І, якщо існує нагода познайомитися ближче з цими митцями, доторкнутися до їх духовного світу, то людина стає внутрішньо багатшою, свої почуття та думки не може уявити без художніх витворів цих авторів.
Такі тандеми існують у кінематографі – актори та режисери, в будівництві – архітектор та упорядники проектів..., але найсильніші та найцікавіші – в живописі.
Це дуже рідкісне явище, але якщо воно має місце бути, то це неймовірний симбіоз.
На українському горизонті найяскравішим та найунікальнішим тандемом митців був, і, гадаю залишається, Їжакевич-Коновалюк.
Познайомившись у далекому 1894 році Федір Коновалюк та Іван Їжакевич уже не розлучалися ніколи на своєму творчому шляху. Далекі відстані та труднощі життя тільки робили міцнішим цей дружній союз.
Спільно ілюстровані книги, намальовані картини, розписані церкви... Як це було і з чого почалося?
Давайте, зазирнемо в минуле..
1864 рік, село Вишнопіль, що на Черкащині.
У сім’ї Сидора Іларіоновича та Марії Оксентіївни народився хлопчик, якого назвали Іваном. Родина – з бідних селян, тож не було жодної можливості дати хоч якусь освіту своїм дітям. Іванові дуже хотілося вчитися та малювати. Він самостійно навчився читати та писати, а коли йому виповнилося 10 років, то поїхав до Києва з мрією – стати художником.
Ця жага до навчання, до всього прекрасного його так захопила, що окрім творчості хлопець не бачив нічого.
Щоб якось жити в Києві та мати гроші, хоч би на їжу, Іван влаштувався служити послушником в архієрея при монастирі.
У 1879 році склавши іспити на відмінно, хлопець вступив до іконописної школи при Києво-Печерській лаврі.
Два роки він старанно виконував усі завдання, не відмовлявся від жодної роботи, із захопленням малював із натури все, що потрапляло на очі.
У цей час Їжакевич створює дуже багато робіт неймовірної краси з краєвидами Києво-Печерської лаври.
Одного разу намалювавши автопортрет, Іван наважився піти з ним у відому в Києві художню школу Миколи Івановича Мурашка. У цій роботі Мурашко побачив талант хлопця, але, дізнавшись про його бідність, поцікавився, як він збирається платити за навчання. Відповісти Іванові було нічого.
І тут доля зробила свою справу – Мурашка хтось покликав до кабінету в терміновій справі, він вийшов з кімнати, а Їжакевич почав змальовувати дівчину з картини, що висіла на стіні. Коли Мурашко повернувся він був здивований художньою вправністю та швидкістю роботи Івана. Після цього він запропонував хлопцеві працювати в нього помічником....
У цей період (1880-ті роки) відбувалася реставрація фресок 12 століття в Кирилівському монастирі. А тим часом Їжакевич у навчанні показував неймовірні результати та завдяки цьому за пропозицією Врубеля та Прахова,
не залишаючи навчання, він бере участь
у реставрації цих фресок..
У 1884 році Іван вступає до Академії мистецтв у Петербурзі. На жаль, через запізнення його не приймають і тільки через декілька місяців, наприкінці року, Їжакевич стає вільним слухачем. За успіхи в навчанні його неодноразово нагороджували срібною медаллю.
1888 року через матеріальну скруту Іван залишає Академію і починає свій самостійний шлях.
Дуже скоро Їжакевич стає популярним художником-ілюстратором відомих журналів.
У «Ниві» з’явилися його фотопортрет і детальна біографічна довідка та протягом наступних 29 років Іван Сидорович співпрацює з цим журналом. Разом зі своїм другом Ф. Красицьким Їжакевич бере участь у проекті про Тараса Шевченка.
Результат був приголомшуючий.
Починаючи з 1911 року Їжакевич дуже активно реставрує та розписує церви по всій Україні – церкву святого Георгія на місці Берестецької битви 1651 р., Почаївську лавру на Тернопільщині та основну його любов – собори та храми Києво-Печерської лаври. Саме тут Іван Сидорович знаходить свого учня, побратима, продовжувача своїх ідей і найкращого друга – Федора Зотиковича Коновалюка.
Разом з монументальним живописом (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври) художник працює в стилі книжкової графіки, малює портрети та пейзажі.
Продовжує створювати ілюстрації до «Кобзаря», пише ряд робіт, які присвячені Тарасу Шевченку. Іван Сидорович був людиною дуже захопленою, з величезним кругозором, його цікавило все – живопис, книга, скульптура...
Але пристрастю була Лавра. Він зранку до ночі, іноді не повертаючись додому, проводив час в іконописній та малярській майстерні в Києво-Печерській лаврі.
Згідно з літописами та Києво-Печерським Патериком, майстерня була заснована наприкінці 11 століття й невдовзі стала визначним центром іконопису Київської Русі.
Одним із перших її майстрів був печерський чернець Аліпій. У деяких джерелах з історії Лаври сказано, що саме він розписував Велику церкву Успенського собору після того, як навчився мистецтву фрескового живопису в грецьких майстрів, які приїхали в Київ у 1083 році.
Таким чином, давньоруські та грецькі майстри працювали пліч о пліч до закінчення його оздоблення і були свідками освячення в 1089 р.
У 1951 р. на території Києво-Печерської лаври, поблизу Успенського собору, археологи знайшли залишки давньої майстерні, де виробляли смальту для мозаїки, це свідчить про те, що з Візантії в 11 столітті привезли не тільки секрети фрескового живопису, а й славнозвісної візантійської мозаїки.
З кінця 17 століття Лаврська іконописна майстерня починає діяти як школа. Заснуванню майстерні, як школи, завдячують видатному українському граверу Антонію.
У різні роки майстерню очолювали: Іван Максимович і Феоктист Павловський (1724 – 44); Аліпій Галик (1744 – 55); В. Фредеріче (від 1755), Захарій Голубовський (від 1763).
Майстерня мала свою систему художнього навчання.
Учнями школи були представники різних соціальних верств населення — духовенства, міщан, селян.
На першому етапі навчання вони опановували можливості зображення рослин, природних ландшафтів, тварин, людей.
На другому – виконували станкові іконописні роботи і займалися монументальним розписом.
Збереглися численні малюнки учнів Лаврської майстерні та роботи її викладачів, виконані в першій половині 18 століття, зокрема естампи, серед яких чимало портретів визначних церковних і політичних діячів.
Зараз ці роботи становлять неабияку культурну та наукову цінність, є своєрідною енциклопедією тогочасного українського живопису.
Так само куншти (малюнок, картинка) на релігійні сюжети, що створювалися в майстерні з кінця 17 століття, які віддзеркалюють особливості всієї української графіки та живопису тієї епохи. Протягом багатьох століть Києво-Печерська лавра потерпала від численних нападів ворогів та пожеж, її руйнували, але щоразу храми та церкви відбудовували, реставрували розписи.
Так, після пожежі 1718 р., Свято-Успенський собор було відновлено в 1724–1731, а пізніше відреставровані розписи всередині Троїцької надбрамної церкви.
У 1772–1776 лаврські іконописці зробили реставрацію живопису Свято-Успенського собору. На початку 20 століття був проведений ремонт церкви Всіх Святих та виконані роботи з розпису її інтер’єрів. У цьому процесі брали участь 24 художника, а керував ними Іван Їжакевич.
З відновленням монастиря 1894 р. розпочався новий етап в історії майстерні – активна реставрація храмів Лаври.
Саме у цей період розквіту і відновлювання традицій Лаврської іконописної школи відбулося доленосне знайомство Івана Їжакевича та Федора Коновалюка. Федір Зотикович Коновалюк та Іван Їжакевич – це художники-побратими.
Разом зробили дуже багато для розвитку українського мистецтва. Існує думка, що все життя Коновалюк відчував тінь свого наставника.
Але це не так. Взаємна пошана, співпраця і щира дружба – це те, що було між ними.
Мистецтво Федора Зотиковича Коновалюка прекрасне і дуже багате. Більшість людей, у першу чергу, називають його пейзажистом, але він — автор монументальних розписів, багатьох книжкових ілюстрацій, картин на побутову тематику тощо.
В етюдах Коновалюка постає сповите світлом і сонцем, овіяне свіжими дніпровськими вітрами місто, яке гордо підняло над кручами свої пам’ятки давньоруської архітектури — КИЇВ.
Справжнім подвигом митця слід вважати його Шевченкіану, над якою він працював, починаючи зі студентських років. Завдяки захопленості свого наставника Їжакевича Тарасом Шевченком, Коновалюк теж пірнув у цей океан.
Також слід окремим рядком відмітити його, як талановитого реставратора та автора фресок у багатьох храмах Києва, Дніпропетровська тощо.
За 81 рік творчої роботи індивідуальність художника виявилася повноголосною. Образи поезії Кобзаря, пейзажі його рідних місць дуже близькі Федору Коновалюку, щоб зрозуміти чому та провести паралелі, пропоную на деякий час повернутися в минуле.
1890 рік. У найбіднішій сім’ї селянина-наймита, в селі Калівці Подільської губернії народився хлопчик, якого назвали Федором. Його батьки, а згодом і його брат, і він сам тяжко працювали на панщині. В ранньому дитинстві майбутній художник втрачає батька. Почалося голодне сирітство.
А далі події розвивалися як з рядків біографії Тараса Шевченка: тяжке дитинство, голод…
Закінчивши на відмінно сільську школу, тринадцятирічний хлопець стає учнем Лаврської іконописної школи в Києві.
Його першим вчителем була людина-легенда І. С. Їжакевич. Уже в 1906 році під його керівництвом Коновалюк бере участь у розписах храму Всіх Святих у Лаврі. Ці розписи допомогли художнику-початківцю звернути на себе увагу.
Уже через декілька років разом з Іваном Сидоровичем протягом 1910 р. Ф. Коновалюк робив настінні фрески в Борисоглібському храмі на Подолі, потім – у Покровському храмі на Куренівці в Києві і в Спасопреображенській церкві в Дніпропетровську.
У 1909 році після закінчення іконописної школи художник стає учнем двохкласової вечірньої школи для дорослих.
У 1911 році закінчує її на відмінно і вступає до Київського художнього училища (одержав стипендію імені академіка Х. Платонова, яка надавалась найбільш талановитим учням з бідних сімей) і бере участь у двох виставках: першій у своєму житті художній виставці в Київському університеті та в Першій українській артистичній виставці.
Після закінчення училища, Коновалюк вступає до Петроградської академії мистецтв, а також йде на Педагогічні курси при Академії. Художнику подобається навчати інших і він не залишає викладацької діяльності до 1941 р., поки не виходить на пенсію, пропрацювавши викладачем 26 років.
Під час навчання в училищі Коновалюк мав нагоду спілкуватися з такими митцями, як В. Менк, В. Маковський та О. Мурашко. Вони були його вчителями.
Скрутне матеріальне становище, а звідси й погане здоров’я примусили Коновалюка повернутися на батьківщину.
Це наклало відбиток на все життя – починаючи з 1950-х Федору Зотиковичу доводилося їздити по декілька разів на рік лікуватися до моря.
Він дуже сумував під час цих відлучень з Києва, за друзями, коханою дружиною.
Після повернення в Україну, деякий час Коновалюк жив і працював у столиці, а пізніше вчителював у Крівенській школі на Київщині. Жага до навчання не дає йому спокою і він вирішує стати студентом живописно-педагогічного факультету Київського художнього інституту.
Коновалюку дуже щастило на знайомства з талановитими людьми — в інституті він знайомиться з Федором Кричевським і той стає його вчителем.
У 1930-х роках він продовжує шевченківську тему, пише київські пейзажі, його надихає нове будівництво, забудова Києва.
Після війни Коновалюк багато працює за дорученнями: Комітету в справах мистецтв – малював руїни Успенського собору; Спілки художників України – руїни Чернігова. Також слід зазначити, що починаючи з 50-х Федір Зотикович дуже захоплюється фотографією, а саме зйомками міських краєвидів.
Щодо тематики своїх робіт, то Федір Зотикович якось відповів: «Зміст моїх робіт переважно жанровий, побут, історичні моменти, та понад усе…. картини до творів Т. Г. Шевченко».
Справжньою справою життя художника є його Шевченкіана і робота над образом Катерини.
У свій час І. С. Їжакевич, звертаючись до Коновалюка, писав: «Стоїть в мене перед очима ця грішна великомучениця, Українська мадонна з немовлям, і душа тремтить за неї, сльозами вмитої, наляканої, невтішної.
Дорогий мій, Федір Зотикович. Давайте удвох…. воздамо Катерині гідно, вона ж бо велика…».
Після звільнення України в 1940-х Коновалюк багато зробив для музею Кобзаря в Каневі: реставрував усі картини, написав портрети в співавторстві з І. Їжакевичем.
Спільна робота з І. С. Їжакевичем почалася для Коновалюка ще в далекі 1900 р. і продовжувалась усе життя – у живописі, в книжковій ілюстрації (Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Черемшини).
З розповідей людей, які були близько знайомі з цим творчим тандемом відомо, що Їжакевич і Коновалюк, готуючись до роботи над книжковою ілюстрацією, спочатку разом читали текст, вивчали його, намічали ті місця, які треба проілюструвати. Потім по-козацьки кидали жереб, кому, що виконувати. Радилися. Кожен окремо робив ескізи, які потім обговорювали та погоджували між собою.
Багато мистецтвознавців кажуть про те, що завдяки спів–праці з Їжакевичем, Коновалюк продовжив творчі традиції українських художників кінця 19 – початку 20 століття.
Це саме так і є насправді.
Але попри цю співпрацю, в Федора Зотиковича є власний дивовижно тонкий стиль.
Його живопис вирізняється гармонією колориту, чіткістю форм, витонченим малюнком та довершеністю композиції.
Обидва художника прожили довге, сповнене творчим натхненням і любов’ю життя.
І.С. Їжакевич помер у віці 98 років, а Коновалюк – 94 років.
Цей тандем залишив світу величезний спадок живописних творів, книжкових ілюстрацій та найважливіше – оновлені храми та церкви.
Спільні твори Їжакевича-Коновалюка променяться теплом, у них живе і сяє барвами опоетизований художниками рідний край та його історія.
Сторінками спогадів…
Кінець 40-х по війні. Комісія в складі С. Скляренка, П. Тичини, М. Рильського, Ф. Коновалюка (єдиний з художників) уперше поїхали в Канів для огляду і реставрації музею Т. Г. Шевченка.
Вигляд музею був жахливим. Деякі експонати вивезли фашисти, інша ж частина була в людей. Те, що вдалося зібрати було дуже пошкоджене. Федір Зотикович запропонував комісії оголосити винагороду тим, хто поверне картини, але очевидно грошей було мало і цього не зробили. Коновалюк залишився на тривалий час, щоб зробити реставрацію музею, він жив у старої бабці під Тарасовою горою на хуторі Бесарабка (тепер того хутора нема). Зробивши все, що було в його силах і на скільки вистачило фарб та інших матеріалів, виснажений, але бадьорий повернувся додому.
«Відтоді ми кілька разів їздили в Канів і в ту хату на хуторі Бесарабка, де він жив та малював і потім, повертався, а от портрет бабця не віддала і де він хто його знає».
P.S. Коли їхали вперше до Канева було весело.
Скляренко жартував, співали українських пісень, аж гай гудів. Скляренко на радощах жартував «цю цистерну п’ю за перемогу, цю за Батьківщину, а ось цю за вдалу реставрацію музею Кобзаря».
Комментариев нет:
Отправить комментарий